Директор Інституту кібернетики
ім. В. Глушкова НАН України,
академік Іван СЕРГІЄНКО

Комплексна реформа у системі освіти України, яку останнім часом активно обговорюють, давно стала нагальною потребою часу. Причому модернізації потребують усі ланки освітньої системи, починаючи від дошкільного виховання й закінчуючи підготовкою фахівців у вищих навчальних закладах. І не менш важливо, що експерти наполягають на тому, що слід, з одного боку, збалансувати випуск фахівців різних напрямків, зважаючи на потреби ринку праці, а з іншого — підвищити сам рівень їхньої підготовки, аби вони були конкурентоспроможними на міжнародному ринку. Про те, як Україна може поліпшити підготовку ІТ-спеціалістів, «Урядовому кур’єру» розповідає директор Інституту кібернетики імені Віктора Глушкова академік Іван СЕРГІЄНКО. 

— Треба, щоб усі зрозуміли, що проблема ця комплексна, — відразу зазначив Іван Васильович. — Річ у тім, що ІТ-індустрія щороку збільшується на 35-40%, тому вона постійно відчуває брак кадрів. А другий аспект — є дані, що тільки 15-20% з них підготовлені на належному рівні, тобто можуть відразу після студентської лави братися за серйозну роботу. Решту — якщо вони таки йдуть працювати за фахом — доводиться дотягувати. Тож уже почалися розмови про те, що окремі виші, які випускають недостатньо кваліфікованих спеціалістів, позбавлятимуть ліцензій на підготовку ІТ-спеціалістів, та це, як на мене, зовсім не вихід. 

— І як же розв’язати цю проблему? 

— Свого часу, зважаючи на те, що кібернетика й особливо ІТ-технології у світі набувають усе більшої популярності, чимало університетів, особливо недержавних, під різними, так би мовити, соусами, навіть не маючи достатньої кількості кваліфікованих викладачів (а підготувати ІТ-шника, скажу вам, досить непросто!), організували у себе випуск таких спеціалістів. Зрозуміло, що розраховувати на солідну підготовку не варто. Та безвихідних ситуацій не буває. Щоб з’ясувати, які виші не справляються з підготовкою таких фахівців, повинна бути створена відповідна комісія, куди б увійшли, скажімо, провідні спеціалісти в цій сфері з академії наук, університету Шевченка, політехнічного інституту, Києво-Могилянської академії. Можливо, когось і треба позбавити ліцензії — це перше. А другий варіант — організувати курси підвищення кваліфікації на базі тих вищих навчальних закладів і наукових інститутів, які мають відповідну технічну базу. Йдеться насамперед про КНУ ім. Т. Шевченка, КПІ, Могилянку. З периферійних — Дніпропетровський і Запорізький університети, інститут радіоелектроніки в Харкові. Там і висококваліфіковані кадри для цього є, і технічна база.

Тобто йдеться про кількамісячну перепідготовку саме для викладацького складу на кшталт курсів підвищення кваліфікації, які періодично проходять лікарі. Країні давно слід зрозуміти, що на розробці ІТ-технологій — за умови, що все буде організовано грамотно, — можна заробляти непогані гроші, які б стали непоганим поповненням бюджету. Що на сьогодні головне у розробці комп’ютерних технологій? Не стільки модернізація самого заліза, скільки створення нового програмного забезпечення. Тобто якщо вивчати складні процеси і для цього розробляти математичне забезпечення, країна може на цьому заробляти великі гроші. Тож другий напрямок — для початку в провідних університетах збільшити обсяг держзамовлення на випуск ІТ-фахівців.

— Але ж цю галузь давно захопив Захід — хіба ми зможемо конкурувати з тим же «Майкрософтом»? 

— Саме ця фірма збагатилася на тому, що зайнялася розробкою комп’ютерів з математичним забезпеченням. Тобто вони продають не просто комп’ютери — техніка укомплектована відповідним програмним забезпеченням (ПЗ). Причому їхні програмісти справедливо вказують, що це — живий організм, який постійно повинен удосконалюватися. Та секрет у тому, що вдосконалюють вони своє ПЗ не тільки власними силами, а практично силами спеціалістів з країн усього світу. На «Майкрософт» працюють спеціалісти, які вміють моделювати надскладні процеси, а значить і розробляти відповідні комп’ютерні технології, з Індії, Китаю, інших країн, зрештою, з Росії, Білорусі й України. А Захід цим уміло користується й дає справді досконалий продукт. Та це зовсім не означає, що Україна на цьому ринку не може знайти свою власну нішу.

З оплатою праці — парадокс

— Іване Васильовичу, свого часу дискутувалося питання про зменшення держзамовлення на підготовку ІТ-фахівців, а ви вважаєте, що їхню кількість треба збільшити! Як, на ваш погляд, у рамках реформування системи освіти слід перебудувати їхню підготовку, аби Україна могла збалансувати цей ринок? 

— Якщо зменшувати, то це може призвести до катастрофи в галузі!  Та слід розробити механізм, який би забезпечував державі віддачу від таких фахівців. Тобто якщо людина вчилася за держзамовленням, вона повинна обов’язково відпрацювати кілька років у державних структурах, а не відразу влаштовуватись у комерційну фірму чи, що теж нерідко трапляється, взагалі виїхати за кордон і там працювати. Проте тут слід врахувати ще й аспект зарплати: зараз ІТ-спеціалісти, що працюють у державних структурах, отримують такий мізер, яким їх аж ніяк не зацікавиш, тож тут треба своєрідну «золоту середину»: з одного боку, справді змусити бюджетників відпрацьовувати, а з іншого — вони повинні отримувати хоч би половину того, що в середньому отримують співробітники комерційних фірм. Більшого держава, враховуючи стан економіки, просто не потягне, але студенти, які вчитимуться саме за державний кошт, повинні це розуміти.

Поки що з оплатою праці ІТ-шників маємо дещо парадоксальну ситуацію: чимало вишів випускають справді висококласних спеціалістів. Якщо вони йдуть працювати в державні структури, то зарплата в них десь у 5-8 разів менша, ніж у тих, хто влаштовується в комерційні. Хороший ІТ-шник навіть зараз у комерційних фірмах має не менше 8-12 тис. грн. У закордонних фірмах — приблизно 5-8 тис. доларів. Якщо ж він залишається в аспірантурі, то ледве зводить кінці з кінцями. А якщо молода людина ще надумала створити сім’ю, взагалі незрозуміло, як жити і де взяти житло. Без розв’язання цієї проблеми ми так і будемо в цій царині тупцювати на місці.

— Відомо, що окремі компанії, особливо великі, готові брати на роботу навіть «сирих» фахівців, а потім їх доучувати, підганяючи «під себе», але така розкіш по кишені не всім. Як тут краще вчинити? 

— Із цим також можна впоратися за допомогою спеціальних курсів для ІТ-спеціалістів, які б працювали на базі провідних наукових центрів (приміром, нашого Кібернетичного центру, який має міжнародний науково-навчальний центр, де зараз ведеться перепідготовка спеціалістів цього профілю для інших країн світу) і провідних ВНЗ. Окрім того, в нас є Українська федерація інформатики (УФІ) — це громадська організація, але вона є складовою аналогічної міжнародної — Ради європейських професійних товариств інформатики (CEPIS). Тож коли наші люди закінчують відповідні курси, вони отримують додатковий офіційний диплом, який визнають у Німеччині, Англії, Франції й інших країнах ЄС. А, скажімо, випускники Київського політехнічного відразу отримують 2 дипломи, бо посилену підготовку в нашому інституті отримують паралельно з навчанням у КПІ. Так що насправді механізми, як «сирого» фахівця «дотягти» до потрібного рівня, існують, просто їх роботу треба поширити на більшу кількість ВНЗ. 

Знання посилити  практикою

— Чим кардинально відрізняється підготовка ІТ-фахівця у нас і за кордоном? 

— В Україні, як, до речі, і в Росії та деяких інших країнах колишнього СРСР, під час підготовки таких спеціалістів традиційно посилену увагу приділяють викладанню дисциплін фундаментального характеру. Йдеться про методи математичного моделювання, теорію захисту інформації, принципи побудови ІТ-технологій. За кордоном більше акцентують на чисто практичному боці. З моєї точки зору, відкидати наш підхід не варто, бо з тих вишів, де викладання ведеться на високому рівні, виходять спеціалісти, яких закордон забирає з руками й ногами, — аби вони тільки були!

Річ у тім, що вміння програмувати, не підкріплене фундаментальними знаннями, — насправді дуже куца професія. Щоб навчитися програмувати, вища освіта не завжди потрібна. А якщо спеціаліст підготовлений по-справжньому, він зможе розв’язати найскладнішу задачу. Що це означає? Тільки те, що він зуміє записати її у вигляді математичної моделі, правильно визначивши, які параметри є головними, а які — другорядними. Людина без вищої освіти саме в галузі фундаментальної науки зробити цього не зможе. Саме тому добре підготовлені наші фахівці користуються високим авторитетом за кордоном. Було б непогано, скажімо, якби студенти вже з 4 курсу безпосередньо розробляли якісь реальні технології.

Окрім того, давно час переглянути  і оплату праці спеціалістів, які готують оці кадри. Бо виходить так, що провідний професор названих мною університетів фактично отримує зарплату меншу, ніж його вчорашній студент, який іде в комерційну структуру розробником ІТ-технологій. Бо ще трохи — і вони теж шукатимуть можливість зайнятися розробкою ІТ-технологій, а наші викладачі, повірте, вміють це робити. 

— Іване Васильовичу, київська влада обіцяє вже наступного року створити ІТ-інкубатор — десь між Вишневим і жулянською розв’язкою, — який нібито об’єднає спільноту програмістів і дасть змогу розвивати в столиці перспективні ІТ-технології. Вам про це щось відомо? 

— Чув, звісно, хоч по допомогу в наш інститут ніхто не звертався. Ідея ця, як на мене, справді непогана, бо Україна сьогодні страждає від недооцінки цього напрямку. Але створюючи таку річ, варто від самого початку подумати про людей, які там працюватимуть. Нині у випускників наших вишів — жодної перспективи на житло, а якщо такий інкубатор робити, та ще й врахувати розв’язання житлової проблеми, хоч би тимчасово, поки людина стане на ноги й зможе впоратися з цією проблемою самостійно, тоді ціни йому не буде. Якщо раніше академія наук будувала житло, ми спокійно могли утримувати спеціалістів, то сьогодні з цим сутужно, і в нас теж бракує кадрів. До речі, ми б теж могли долучитися до створення ІТ-інкубатора.  Ми б могли брати участь у розбудові такого комплексу: допомогти викладачами, випускниками, підібрати сильних фахівців з різних ІТ-напрямків...

— Чи має Україна матеріально-технічну базу належного рівня для якісної підготовки ІТ-фахівців?

— Має, але не в усіх ВНЗ. Бо далеко не скрізь є свої суперкомп’ютери, які дають можливість проводити розпаралелювання обчислень, а без них спеціалістів такого напрямку не підготуєш. Є два шляхи розв’язання проблеми. Перший — обладнати всі ВНЗ, які їх готують, необхідною технікою, та це дуже дорого, і в бюджеті держави немає таких ресурсів. Другий — фінансувати модернізацію головного суперкомп’ютера країни, створеного у нашому інституті (а для цього, як я вже казав раніше, потрібно в середньому 50 млн грн — нам їх давно обіцяють, проте поки що справа не рухається), а потім підключити до нього всі потрібні структури. Це реально. Причому зволікати з цим не можна. І ось чому. Коли ми його створили, він займав перші позиції у світовому рейтингу (ТОП-500) комп’ютерів, а зараз — останні у ТОП-50 країн СНД. А це, до речі, показник престижу держави, а заодно — і її національної безпеки.  

Лариса УСЕНКО, 
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ«УК»

Іван СЕРГІЄНКО. Народився 1936 р. на Полтавщині. Відразу після закінчення у 1959 р. механіко-математичного факультету Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка пов’язав своє професійне життя з академічним інститутом кібернетики. 1978 р. обраний членом-кореспондентом, 1988-го — академіком НАН України.